Я думав, що доїхати до Гібралтару на велосипеді – неможливо, - Олександр Чупринюк

Я думав, що доїхати до Гібралтару на велосипеді – неможливо, - Олександр Чупринюк

Як ми знаємо, нещодавно завершився міжнародний веломарафон «УКРАЇНЦІ В ЄВРОПІ», який охопив 16 країн світу та фінішував на День Незалежності в Одесі. Одним із учасників вело турне був наш земляк, вишнівчанин Олександр Чупринюк, який охоче погодився зустрітися і відповісти на кілька запитань.

«Сашко, за останні 100 днів, на протязі яких тривала подорож, вже багато було сказано, ми всі уважно спостерігали за пересуванням вашої команди, читали щоденні звіти, викладені на сторінці у Facebook, та, все ж, я впевнена, є щось, що не можна було вкласти у звичайний звіт - кілька рядків, написаних швидкоруч… Саме про це і хотілося з тобою поговорити. Перше і, можливо, трохи незвичайне запитання – з чого б ти сам хотів почати свою розповідь?

Перш за все, я радий тому, що повернувся додому, що зараз знаходжуся у Вишневому, що все спокійно, нічого особливо не змінилося на гірше, я маю на увазі ситуацію в країні. Приємно, що мене зустрічають тут знайомі, близькі люди, що багато вишнівчан вболівали за нас, за нашу команду. Вишневе було найактивнішим в плані підтримки і це дуже важливо. Це надихає, бо в такі моменти розумієш, що ти не один. У нас в команді взагалі ніхто не мав такої підтримки, як я – вишнівчанин.

Після такого масштабного турне, проїхавши 11 000 км, побувавши в 16 країнах Європи, неможливо залишитися колишнім. Що змінилося в тобі за цей час?

Однозначно розширився мій світогляд. На протязі всього часу ми, навіть, не могли продукувати ніяких ідей – весь час тільки накопичували, наче губки. Побачили 16 країн світу, побут, в якому живуть люди, природу, яка є просто неймовірною на всьому європейському континенті… Це було зовсім інше, окреме, але справжнє життя тривалістю в 100 днів. Я змінився – це однозначно. Я став сильнішим, тому, що до цього, наприклад, я ніколи не прокидався влітку о 4.00 ранку. Це було вперше. Я ніколи не долав щодня на велосипеді 100-150 кілометрів. Це також було вперше і це мене дуже сильно змінило. І тут навіть не фізично, а морально, духовно я став міцнішим і ще раз переконався в тому, що якщо ти щось робиш щодня, навіть маленькі незначні справи, це обов’язково принесе свої результати, навіть у нереальних, на перший погляд прагненнях.

Ця подорож також розвіяла деякі міфи про Європу. Наприклад, те, що всі європейці живуть заможно і у них майже немає ніяких проблем. Насправді, це зовсім не так. Вони також мають достатньо своїх проблем, таких, наприклад, як підвищення пенсійного віку, збільшення робочого дня. Європейці в цьому сенсі серйозно відстоюють свої права. У них активно працюють профспілки, які і допомагають громадянам захищати свої інтереси. Також розвіявся міф, що європейці дуже виховані, а ми – ні. Я впевнився в тому, що європейці переходять дорогу не тільки на зелене світло… Вони полюбляють іноді порушувати ПДР, так само як і їхні велосипедисти. В тому числі, і в Голландії, яка входить до складу країн з найвищим рівнем проживання. Насправді, Європа мало чим відрізняється від нас. І ми є такими ж носіями європейської культури. Просто у нас люди часто бувають злі через злидні, які ми маємо. А якби трохи було достатку, ми б менше «парились» щодо побутових проблем, таких як вижити, чим платити комунальні послуги, за який кошт відправити дитину до школи тощо. Я не знаю, якими б були європейці, якби вони жили на тисячу чи дві тисячі гривень на місяць… Але і тут все взаємопов’язано – бо, якщо ми будемо добрішими, то і жити стане легше і проблеми наші вирішуватимуться і матеріальне становище покращиться, недаремно ж сказано давайте і дасться вам…

Що ти тепер робитимеш в житті по-іншому, до чого, можливо, твоє ставлення зміниться?

Олександр Чупринюк

Побувавши в Європі на протязі довгого часу мені вже не хочеться критикувати європейців за те, що вони не допомагають нам так активно, як нам би цього хотілося. Я маю на увазі війну на сході України. Я зрозумів, що у них є свої внутрішні проблеми, багато невирішених проблем з мігрантами, дуже серйозні проблеми з тероризмом. Наприклад, для них є звичною ситуація, коли по місту ходять військові з автоматами на «повній викладці». І це в спокійній Європі… Мені це багато про що говорить. Сьогодні перше, що чуєш з місцевих ЗМІ – Сирія, теракти. Новини про Україну, десь на десятому місці… Але, в той же час, коли у нас відбувалися події на Майдані, всі іспанські телеканали показували Україну і постійно говорили про Україну – які ми молодці, що змогли змінити свою владу. Іспанська влада після цих подій вдалася до перестороги і довгий час не висвітлювала події в Україні. Сепаратистських настроїв у них і без цього вистачає…

Зараз у мене зникло відчуття, що Європа нам щось винна. Нам ніхто нічого не винен. Ми самі повинні брати за себе відповідальність. Це як у житті – якщо ти бачиш, що людина сама для себе нічого не хоче робити, то їй і не хочеться допомагати. А коли ти бачиш, що хтось з усіх сил старається, до чогось прагне, тоді обов’язково знайдуться люди, аби підтримати і допомогти. Це саме стосується і України. Поки що я таких значних кроків з нашого боку у цьому напрямку не бачу. Але це не дає мені приводу до розчарувань, бо я впевнений, що, не зважаючи ні на що, зміни все ж таки відбуваються, просто вони повільні.

Чим, на твій погляд, європейці відрізняються від українців і що є спільного?

Як я вже казав, європейці більш відкриті. Нам часто в селах допомагали, давали їжу. В Польщі ми ночували просто у зустрічних людей, які дозволили поставити у себе в дворі намети, дали доступ до WI-FI, Інтернету, душ. Так само було в Португалії, Румунії… З хати вийшов простий дід, виніс нам кислого молока, окраєць хліба… Ми його потім пригощали цукерками, тоді він пішов і повернувся з двома… кавунами… Ми йому дали печива, він приніс нам консерви… В якийсь момент ми зрозуміли, що треба зупинитися, бо він може винести з хати останнє. Зовсім чужа і незнайома нам людина, здавалося, ладна була віддати все… Це нас об’єднує, бо проявляємо ми це чи ні, але бажання робити добро закладено в нас усіх.

Якщо говорити про те, чим ми відрізняємось, то ми знову повертаємось до відповідальності. Європейці беруть відповідальність за своє життя. Вони не перекладають це на державу, не чекають, що хтось навчить та виховає їхніх дітей. Так живе вже не одне покоління європейців. Ми ще не зовсім звільнились від впливу радянських часів, старше покоління все ще надіється на державу, що хтось прийде і забезпечить добру старість…Але молодь вже розуміє, що треба щось робити самим і змінювати свою країну.

Що потрібно змінити нам, українцям, щоб рівень нашого життя зростав?

На зустрічі з європейською громадою ми завжди говорили про те, що вирішення наших проблем не залежить від США, Канади, Польщі чи інших країн. Скористатися їхніми порадами потрібно, але творити своє майбутнє ми повинні самі. Так, як ми хочемо, так, як нам це потрібно. Нам, врешті решт, необхідно зрозуміти, що неможливо змінити країну не змінивши себе зсередини. Це принцип, по якому я живу. Легко про це говорити, але набагато важче це усвідомити і жити по цьому принципу. Наприклад, ми багато спілкувались з українською діаспорою і бачили, що люди багато працюють, заробляють кошти і потім жертвують значну суму на українську армію, на медицину, на волонтерство, допомагають школам. Ці люди територіально не є українцями, але по духу - вони справжні українці, які підтверджують свою любов не словом, а ділом. Коли у нас кількість таких людей збільшиться, тоді, я впевнений, почнуться реальні зміни в Україні.

Яка твоя найбільша радість і який твій найбільший смуток від цієї подорожі?

Найбільша радість для мене під час всієї подорожі – це люди, яких ми зустрічали. І природа, і побут, і краєвиди – все це прекрасно, але саме люди, перш за все, дарували нам незабутні враження та відчуття. Особливо, коли ти бачиш, що чужа, незнайома тобі людина ладна віддати тобі останнє…Наприклад, нам зустрічалися зовсім випадкові жителі міст, які просто сказали: «Ось вам, хлопці, ключі від будинку, де є душ, ліжка, повний холодильник, беріть все, що вам потрібно, а зранку я на роботі, тож залишите ключі під килимом… Особисто мене це вражає. І коли ми розповідали про це в Кишиневі в хостелі, європейцям, австралійцям чи англічанам, вони теж цьому дивувалися. Насправді це унікальне явище. Не всі так роблять. І це були найприємніші наші враження.

Найсумніше те, що подорож вже закінчилася, стала історією. Особливо сумно було заїжджати в Україну, я маю на увазі дорогу від пункту пропуску Палака (Молдова) і до Одеси. З усіх 11 000 км це була найнебезпечніша ділянка. З 50-ти кілометрів 20 ми їхали в повній темряві – жодного ліхтаря. Дорога була розбита так, наче там проходили справжні бойові дії. Це важко описати чи передати словами. Дорога, яка є початком країни, від кордону іншої держави, знаходиться в такому занедбаному стані. Мені особисто було дуже соромно і дуже сумно за це.

Відомо, що збираючись у подорож по Європі, ви планували також зібрати значну суму коштів, аби допомогти сім’ям поранених, військовому госпіталю в Ірпіні та дитячому будинку, що переїхав із зони ведення бойових дій. Чи вдалося реалізувати свій задум?

Так, хоча і частково. На початку ми заявили значну суму, яку хотіли зібрати – 100 000 євро, але коли хочеш отримати трошки, плануй багато. Ми зібрали 7 000 євро, це не так і багато, але і не мало. Ще у нашому розпорядженні є наш автомобіль «Едік», який незабаром ми передамо на фронт. Кошти ми частково передамо двом сім’ям поранених хлопців і одній сімї загиблого воїна. Також частину отримає дитячий будинок сімейного типу, де виховується семеро дітей.

Як ти плануєш своє подальше життя, чи буде воно пов’язане з тим, що ви вже зробили? Я маю на увазі якісь проекти… і чи будуть вони такими ж масштабними?

Що стосується проекту «Українці в Європі», велопробігу, то він не закінчився. Ми перестали крутити педалі, але не перестали виконувати ту місію, яку взяли на себе. Перш за все - це боротьба на інформаційному фронті, в тому числі, і на міжнародному. Зараз ми аналізуємо наші здобутки, плануємо зняти фільм про українців в Європі, про наш велопробіг. Це дасть можливість задіяти найважливіший ресурс – Інтернет. Фото, статті, інша інформація буде донесена найбільшій кількості людей. Ми запрошуємо до співпраці всіх бажаючих. Можливо, буде ще одне турне, але не варто налаштовуватись на романтику. Романтика закінчується вже після першого дощу на велотрасі, або після ночівлі в мокрому наметі десь у лісах Німеччини чи Франції…коли попереду тільки невідомість, яка триває днями, а то і тижнями… Тільки якщо людина ставить собі за мету здійснити цей велопробіг не заради себе, а заради своєї країни, тоді дійсно, така мета додає сил. Саме тому ми і змогли подолати 11 000 км.

А загалом планую продовжувати займатися громадською діяльністю, проводити заняття з учнями в школах міста, говорити про важливість здорового способу життя. Я можу на власному прикладі довести, що здоровий спосіб життя – це класна річ. Завдяки цьому я змінив себе, навчився перемагати по життю.

Що ти вкладаєш в поняття «здоровий спосіб життя» крім стандартних побажань не пити та не палити?

Перш за все, здоровий спосіб життя для мене – це адекватне світосприйняття. Готовність приймати життєві виклики без додаткових стимуляторів: алкоголю чи наркотиків. І хоча, як нам здається, вони сприймаються болючіше, але в стані «адеквату» ти можеш бачити корінь проблеми, а значить швидко її вирішити. У цьому і прогрес будь-якого суспільства. Мої плани – працювати у школі. Займатися політикою, поки що, не на часі, хоча пропозиції і надходили.

Щоб ти хотів сказати чи побажати нашим читачам, користувачам сайту?

Перш за все, хотів би сказати, що Вишневе – дійсно європейське місто. І це я можу сказати з усією впевненістю. Дороги, освітлення у Вишневому не гірші, ніж в Каннах і в Ніцці, а то, можливо, і кращі. Це говорю, як людина, велосипедист, що проїхав по Каннах і по Ніцці сотні кілометрів. Також інфраструктура у Вишневому – європейська, все компактно, зручно розташовано. Наприклад, у нас воду можна пити з-під крану. Я сам так роблю. В Європі люди п’ють воду з-під крану: в Парижі, Брюсселі, інших містах. В Кишиневі та Молдові вода жахлива… Я веду до того, що ми живемо в чудовому місті – Вишневому, і по мірках України – це дуже прогресивне місто. Думаю, що це не випадково. Це означає, що тут живуть такі особливі і цікаві люди, які роблять наше місто таким. Я пишаюсь Вишневим. Я завжди казав, що я з Вишневого. Не з України, а саме з Вишневого. У нас, наприклад, є безкоштовний WI-FI. У більшості країн немає такого вільного доступу до Інтернету. Можливо, це пов’язано з загрозою тероризму, захистом інформації.

Хотів би звернутися до всіх з проханням – не дивіться телевізор, а ще – більше подорожуйте. Під час велопробігу, зустрічаючись з людьми, ми завжди казали, що якби люди менше дивилися телевізор, то війна б закінчилася за декілька днів. Тому що все найкраще, що ми маємо в цьому житті, знаходиться поруч. Це - люди, природа і живе спілкування. А ще хотів би сказати, щоб ми не боялися мріяти, не боялися ставити мету і досягати її. Головне – кожного дня щось для цього робити. Колись я думав, що доїхати до Гібралтару на велосипеді – неможливо, а насправді – це можливо і нічого страшного в цьому немає. Треба просто їхати і все. І в дощ, і в спеку, і за будь-яких інших несприятливих обставин. Просто любіть себе, любіть своє життя і я впевнений, що все буде добре.

Розмову вела Світлана Яременко

  • 09:45
  • 1953
Немає коментарів. Ваш буде першим!
Завантаження...